Лелеки, для України завжди були священними птахами. Здавна вони охороняли оселі, родинні зв’язки і добробут українців. Вважалося добрим знаком, коли біля хати лелеки будували своє гніздо і поверталися туди щороку.
Давно, в одному з трипільських племен – пеласгів, лелеки були тотемним птахом. Вони і називали себе лелегами, тобто лелеками. Куди б не переселялися племена, завжди несли у своїй культурі образ лелеки, або гайстера, що з давньогрецької перекладається як “зоря”.
Наші прадіди вважали, що лелеки розуміють людську мову. Не було в заводі називати птахів і звірів людськими іменами, але для лелек робили виняток. Казали лагідно: ” Антоне, принеси тепло”.
Як і люди лелеки можуть сумувати. В одній з легенд розповідається: “Бузьок може нудитися за хижею, в якій жив, ще як був чоловіком. То він гніздо і в’є на дахах і живе коло людей. Ми часто можемо бачити, як він журиться. Стоїть годинами на одному місці з опущеним дзьобом – плаче й думає про своє людське життя”.
Образ лелеки часто використовувався в народній творчості – казках, піснях та легендах. Їх вважали передвісниками весни і супутниками Сонця.
За повір’ями лелеки також приносили дітей, отже відповідали за продовження роду.